Твої втомлені очі… і змокле обличчя…

Твої втомлені очі… і змокле обличчя…

Твої втомлені очі… і змокле обличчя… скільки сліз текло по них – гарячих і щирих. Такого відвертого монологу ще не говорило твоє серце… зболіле маленьке, таке одне-самотнє… і не прийде той хтось, не запитає про сльози, не висушить і не втихомирить запехканого серця… Не стане той Ніхто твоїм емпатійно-вірним другом… “І не чекай що хтось колись захоче щось та й розуміти… ” Ні, ні, нема такої пісні, вірша, ще не написано такою римою і ти не можеш… Останніми тисячоліттями твого мізерного буття тобі якось нічого не вдається, якось коряво живеться… розбиваєш об невагомість свої чергові поразки, закутуєшся в знеохоту і як же дивно-влучно-знову тобі під настрій нова композиція:”обійми мене, обійми…так лагідно, і не пускай…” Твій улюблений Вакарчук, як завжди в саме серце…! Такий спраглий і такий боязкий-рахуєш ті літри маленьких сльозинок і навіть не маєш сили закричати, відваги просити допомоги і бажання жити – шукаєш, як з останніх сліз, тих обіймів…

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *