БОРИС ҐУДЗЯК

БОРИС ҐУДЗЯК

Нам хочеться почати цю історію з прохання. Будь ласка, закрийте очі на кілька секунд. Тепер уявіть пустирище на околиці міста. А на ньому — закинутий, давно нікому не потрібний дитячий садочок «на чотири групи». Уявили? Приблизно те саме побачив молодий науковець і випускник семінарії Борис Ґудзяк, коли приїхав до Львова на початку 90-их. І саме із закинутого приміщення, давно нікому не потрібного дитячого садочка почалася історія відновлення одного з найкращих в нашій державі гуманітарних вузів — Українського Католицького Університету.
А потім Борис Ґудзяк став священиком — його і досі давні знайомі, ті, хто ще не призвичаївся до нового статусу, кличуть отцем, а не владикою.
Нині УКУ випускає у світ фахових журналістів, істориків, богословів і соціальних педагогів, але найголовніше завдання Католицького — формувати нових українських лідерів, незалежно від професії.
Сьогодні владика Борис — єпископ Української греко-католицької церкви у Франції, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах та Люксембурзі. Незважаючи на те, що історія його життя — це хронологія звершень й успіхів, зізнається, що нове завдання сприйняв зі збентеженням. Справ побільшало — розбудовування Української Церкви у Європі іде поруч зі справами в Україні. Владика Борис лишився почесним Президентом УКУ. Зрештою, без нього цю потужну спільноту уявити неможливо.

— Як ви стали тим, ким ви є сьогодні?

Я мав щасливе дитинство. Виріс у містечку Сіракузи, у штаті Нью-Йорк. Мій тато родом з Поморян, а мама — зі Золочева. На відміну від моєї, їхня молодість була дуже важкою, обоє народилися 1926 року і від 13-го року життя пізнали війну. Після її закінчення виїхали з Батьківщини різними шляхами, опинилися в Америці, а там — познайомилися і одружилися. У них довго не було дітей. Коли у 1960-му народився я, моїй мамі виповнилося уже 34 роки.

З мамою пов’язана одна цінна для мене історія, про яку я довідався уже в зрілому віці. З її газетного інтерв’ю виявилося, що мама, завагітнівши, дала обітницю у церкві: якщо народиться здоровий хлопчик, то вона постарається виховати його на священика. Вона ніколи мені про те не казала! А склалося все одно так, як вона пообіцяла. Вражає, коли знаєш, що мама за це молилася і творила таку атмосферу, в якій духовне життя було важливим. Натомість мій батько наголошував на освіті, дбав про те, щоб я став успішним стоматологом. Ще він добре інвестував в американські біржі, тож я міг вирости яким-небудь фінансистом. Але бачите як, мама народила здорового хлопчика. (Усміхається)

Для моїх батьків пріоритетами було родинне життя, українське виховання, добра школа і подорожі. Вони любили спілкуватися з українцями в різних містах та країнах. Ми з раннього дитинства виростали у багатокультурному середовищі: мали все те, що й американські діти, але з додатковим аспектом українськості. У нашій сім’ї панували традиційні українські цінності: повага до старших, важливість родинної трапези — щоденні сніданки та вечері в родинному колі були обов’язковими. Це може здаватися дивним, але ранішня й вечірня молитви були нормальними частинами нашого ритму життя, на богослужіння до церкви йшли усі разом. А ще дуже важливим був родинний спорт — другою релігією у нашій сім’ї були лижі. Нам з цієї точки зору пощастило — мешкали у кліматичній зоні, де могло випадати навіть 5 метрів снігу. До останніх місяців свого життя батько їздив на лижах. Він міг 40 днів на рік бути на «дошках». Я також намагаюся знаходити час на гори.

Таке дитинство. Був мир, не було війни. Батьки плекали злагоду в родині, вважали, що зобов’язані дати нам найкращу на той час освіту — відправляли до найсильніших католицьких шкіл у нашому місті. Водночас тихий затишок нашого містечка доповнювався досвідами поїздок до Нью-Йорка, різних американських міст, ми багато мандрували до інших країн. Я мав щасливе дитинство.

— Судячи з усього, в Сполучених Штатах ви мали все. Коли ж у кінці 80-их приїхали до України, зіткнулися з пусткою…

Головним було те, як сприймати Україну, як розуміти її, незважаючи на непривітну реальність. Важливу роль у моєму сприйнятті України відіграв Патріарх Йосиф Сліпий. До речі, ми познайомилися, коли мені було 7 років. Тоді Патріарх прилітав до США і мене обрали «хлопчиком, який зустрічатиме Йосифа Сліпого на летовищі». Я був у гуцульському кептарику і добре розмовляв українською. (Усміхається) Сьогодні можу говорити, що ця зустріч, власне, була початком моєї переорієнтації на Україну.

Після закінчення університету в Америці, я поїхав до української семінарії в Римі і жив з Патріархом 3 роки. Це велика цінність — ми спілкувалися щодня! У 88-му вирушив до України на дещо довший побут — 6 місяців. З того часу оте «прищеплювання» християнського в родині, а також те, що передавав Патріарх Йосиф, покликання бути душпастирем в Україні — нарешті стало реально можливим. Це було цікаво і дуже романтично.

Після виходу церкви з підпілля, після розпаду Радянського союзу перед нами усіма поставали великі виклики й відкривалися великі перспективи.

Заслуга Патріарха Йосифа полягала у тому, що він кликав нас до великого. «Великого бажайте!» – одне з його гасел. Він спрямовував нас до академічної діяльності, яка полягала у здобутті компетентності у богословських науках, філософії, історії. Він знав, до чого нас готує.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *