Турецькі поховання у Гутиську

Турецькі поховання у Гутиську

Україно-турецькі відносини сповнені легенд, міфів та стереотипів. Найперше згадується історія споконвічного протистояння християн та мусульман. Але направду два народи не лише ворогували. У стосунках України та Туреччини є місце співпраці, допомозі та взаємоповазі. У кількох українських селах Бережанського району та сусідньої Івано-Франківщини місцеві мешканці вже багато десятиліть доглядають могили турецьких солдатів, які загинули в роки Першої світової війни.

У мальовничих лісах Бережанщини на початку минулого століття вкотре перетнулись історичні дороги турків та українців. Під час Першої світової війни Османська імперія була союзником Австро-Угорщини проти Росії. Наприкінці липня 1916 року 15-й корпус турецької армії, а це близько сорока тисяч солдатів та офіцерів, прибув на Галицький фронт. Турецькі підрозділи розташувались вздовж річки Золота Липа на південний захід від Бережан. Сусідами турків стали підрозділи Українських Січових Стрільців. «Турецьке військо виявилось дуже хоробрим, а його старшини були культурними європейцями…» – писали учасники тих подій. За час боїв у Галичині турки зарекомендували себе як стійкі та відважні вояки. Але і втрат вони зазнали чималих. Лише впродовж вересня 1916 року турецький корпус втратив 95 офіцерів та майже 7000 солдатів. Багато поранених у боях померли в госпіталях Львова, Кракова, Відня. Ховали їх також на Галичині. До 1939 року турецькі кладовища доглядали та шанували. А потім на ці землі прийшла друга війна, з’явились інші могили та нова влада. За багато десятиліть турецькі поховання вкрила висока трава і понівечене каміння. Але людська пам’ять міцніша за крицю.

Україно – турецькі відносини – це не лише романтична історія кохання найвизначнішого правителя Сходу XVI століття Султана Сулеймана та української дівчини Насті Лісовської, яку світ знає як Роксолану. Дороги двох народів за багато десятків століть перетинались неодноразово. Між нами було різне. Велич та занепад, угоди про співпрацю та підступна зрада, відвага, яка часами межувала з безумством, та всеохоплюючий страх. Сьогодні українці та турки намагаються пам’ятати уроки історії. Аби впевнено жити та сміливо йти у майбутнє.

Колись польське, а тепер лемківське село Гутисько на Бережанщині, де повітря пахне різнотрав’ям, айстрами та медом. Тут люди, пам’ятаючи власну історію переселення, шанують пам’ять похованих у селі турецьких солдатів. У 2004-у, довідавшись про поховання земляків, сюди приїхали представники посольства Туреччини. Мар’ян Михайлишин, хата якого найближче до поховання, прийшов попередити гостей, що у траві є змії. Йому подякували і попросили допомогти. Чоловік не відмовив.
IMG_1966

IMG_1967
У Гутиську кладовище особливе. Тут поховані офіцери. Ось це могила турецького генерала. А ці кам’яні головні убори турецьких офіцерів колись були на кожному надгробку. Скільки їх – стільки і поховань. Ми нарахували 67. Турки поіменно знають усіх захоронених. Тому в далеке українське село приїздять онуки і правнуки загиблих та померлих в Галичині військових. Представники турецького посольства, студенти, які навчаються в Україні, іноземні журналісти. Гостям у Гутиську завжди раді.

Реставрують поховання за гроші Туреччини. Іноземці вдячні місцевим мешканцям за відновлені могили мусульман, тому при потребі радо допомагають християнам.

Допомагали турки і громаді Гутиська. Пан Мар’ян згадує про гроші для місцевої школи і на облаштування цілющого джерела, воду з якого у селі називають срібною. Ніхто не знає, відколи б’є срібне джерело у Гутиську. Майже століття в цьому українському селі спочивають турецькі солдати. Вже сім десятків років переселенці з Лемківщини називають Гутисько батьківщиною і згадують покинуті села в Польщі. В селі пам’ятають та поважають минуле. Гідно живуть сьогодні та впевнено говорять про майбутнє.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *